Стаття Юрія Решетнікова: «Щодо спекуляцій стосовно «мовного» законодавства»

Як відомо, 23 лютого Верховна Рада України скасувала дію Закону України «Про засади державної мовної політики» авторства Колесніченка-Ківалова, ухваленого влітку 2012 р.

Дане рішення Ради викликало неоднозначну суспільну реакцію, в першу чергу на Сході та Півдні країни, де деякі місцеві політики, переважно опозиційні по відношенню до нової влади, почали масову пропагандистську кампанію, підхоплену і у Російській Федерації, стосовно того, що таке рішення, а відповідно і вся нова влада, мовляв, порушують права національних меншин. Прогнозованим результатом такої кампанії є подальша ескалація суспільно-політичного протистояння.

Таким чином і ухвалення законопроекту, і нинішня реакція на його скасування супроводжуються пропагандистськими закликами щодо того, що його основною метою, мовляв, є захист прав національних меншин.

Водночас нагадаю, що напередодні ухвалення закону «Про засади державної мовної політики» Комісія з питань міжнаціональних відносин та захисту національних меншин України Громадської ради при Міністерстві культури України – практично єдиний на сьогодні представницький орган національних меншин України, розглянувши цей законопроект, звернулась до керівництва Верховної Ради України з проханням відхилити його з метою збереження в Україні міжнаціональної злагоди і суспільної стабільності і недопущення перетворення захисту прав національних меншин у профанацію (текст відповідної заяви і досі можна знайти на сайті Міністерства культури України: http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/291649). Така позиція Комісії в подальшому була підтримана і усією Громадською радою. Основною її причиною стало те, що, на думку членів Комісії – представників національних меншин, ухвалення законопроекту не лише не сприяло б захисту прав представників національних меншин – громадян України, але і створювало загрозу міжнаціональних конфліктів на мовному підґрунті. Обурення членів Комісії викликала і позиція авторів законопроекту щодо того, що його “введення в дію не потребує додаткових бюджетних коштів”, що означало те, що насправді його автори більш думали про передвиборчий піар, ніж про реальний захист інтересів національних меншин. Видається, що про такий самий піар думають і нинішні «захисники прав національних меншин».

Адже півтора роки, що минули з моменту ухвалення Закону України «Про засади державної мовної політики», наочно засвідчили, що він жодним чином позитивно не вплинув на ситуацію щодо захисту мовних прав національних меншин, а відтак і мертвонародженість вказаного закону.

Можна погодитись, що час для його скасування був обраний не найкращий. Видається, що можна було спрогнозувати суспільні наслідки такого кроку в умовах нинішнього суспільно-політичного протистояння. Разом з тим є очевидним те, що оскільки цей закон на практиці нічого не дав національним меншинам, зокрема і росіянам в Україні, то і його скасування не може нічого погіршити в контексті їхніх прав.

Як відомо, Головою Верховної Ради України вже дано доручення про оперативне розроблення нової редакції Закону України «Про мову», в якому мають бути «враховані інтереси Сходу і Заходу України, всіх етнічних груп та національних меншин». Разом з тим, хотілось би застерегти законодавців від поспішності у цьому питанні, враховуючи усю делікатність етнонаціональних питань.

Нинішня ситуація із скасуванням вказаного закону наочно висвітила потребу не лише в удосконаленні мовного законодавства, але й у вирішенні більш комплексних завдань, насамперед, в ухваленні Концепції державної етнонаціональної політики в Україні, «оновленні» Закону України «Про національні меншини в Україні». На жаль, необхідність ухвалення вказаних законодавчих актів не знайшла свого відображення в оприлюдненій Програмі Уряду, проте очевидно, що йому так чи інакше прийдеться вирішувати ці завдання. А це, в свою чергу, потребує і утворення Ради представників громадських організацій національних меншин при Міністерстві культури для забезпечення стабільного діалогу із ними та їхньої участі у розробленні вказаних нормативних актів. Так само як варто було б подумати і над відновленням окремого державного органу у справах національностей та релігій, адже останні чотири роки засвідчили неефективність покладання реалізації державної етнополітики на плечі Міністерства культури, певним результатом чого стала і нинішня «мовна» ситуація.

Юрій Решетніков,

заступник голови Громадської ради

при Міністерстві культури України