Толерантність. Релігія. Інтернет

18+ !Дисклеймер: думка, висвітлена у творі, всеціло належить авторові, відображаючи власне його світоглядні позиції, не претендує на вичерпність, об’єктивність та може не співпадати із будь-чиєю іншою думкою. Погодьтеся, повне єдиномислення свідчило б про дегенеративну тенденцію розвитку соціуму. Автор послуговується таким різновидом ведення полеміки, як сарказм, інакомовлення та інакомислення (зрідка – мислезлочинами). Деякі текстуальні моменти не призначені та не рекомендовані для сприйняття особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку (зазначу, що по іронії долі автор також неповнолітній, тож все в нормі, гайз), а також вразливим, заангажованим та людям, не звиклим до раціоналізму. Автор не належить до когорти телеглядачів, а отже його правдошукання базується на інформації, поширюваній такими гнучкими майданчиками, як Інтернет. Автор не говорить «правильні» речі і свідомо уникає пропаганди. А на що ви розраховували? Зокрема, в світлі останніх подій, автор може здатися воюючим атеїстом. Справедливості задля варто відзначити, що воює він не з апріорними вірянами, приналежними до певної конфесії, а із заскорузлістю ряду догмат, притаманних багатьом релігіям і помилково навіюваних громадами їхнім послідовникам. Метою написання есею автор у жодному разі не ставив кривду, наклеп чи висміювання пануючого суспільного ладу. Свої умоглядні позиції автор схильний визнавати конструктивними та логічно аргументованими. Будь-яке співпадіння з реальними людьми – живими чи мертвими, чи подіями є ненавмисним і випадковим. Очевидно, на планеті, з якої прибув автор, мирянські проблеми дещо перегукуються із земними.

«Айфон – переоцінена цеглина для криворуких хіпстерів. Андроїд – непрацююче відро з купою багів. Кінематограф – загниваючий труп, який підтримують на плаву гроші рекламних інтеграцій та платників податків. «Дота-2» – не тільки надаремна трата часу, а й токсична спільнота людей, які отримують хоч якесь задоволення тільки від того, що їх принижують чи вони принижують інших. «Ліга Легенд» – те ж саме, тільки для анімешників й маленьких дівчаток. Фільми за коміксами – заробляння грошей на одному і тому ж самому сценарії уже багато років поспіль з одним й тим же лиходієм, з одними й тими ж проблемами. Годування груддю – це процес натуральний. Як і дефекація. Тільки я щось не бачу гидячих людей довкола себе – на вулиці чи у громадському транспорті, – які відстоювали б свої права привселюдно гидити. Футбол – абсолютно невидовищний і тупий вид розваги, у який вкладено аж надмірно багато грошей. Російськомовний сегмент Ютьюбу – купка дилетантів, які у більшості своїй навіть двох слів зв’язати не можуть. Атеїзм – основний атрибут сноба, котрий прочитав дві з половиною книги і поспішає скоріше розповісти усьому світові, який же він мудрий і який же він скептик. Аніме – спосіб сублімувати свої пубертатні «хочухи» для закомплексованих школярів.

 

До чого це я? Щойно я зачепив почуття великої кількості людей. І ці почуття не охороняються законом. Дуже добре, що зараз, у 2017-му році, у демократичних державах до почуттів усіх ставляться однаково. І не ставлять ні одну групу людей вище решти. Також я хочу подякувати Святій інквізиції за те, що дали моєму колезі усього лише умовне спалювання на вогнищі. Три з половиною спалювання на багатті. Дякую».

– Сергій Федоренко, оратор Ютьюб-каналу «Інтернет-бомбить» щодо вироку, винесеного славнозвісному «ворогові християн» і «ловцю покемонів у церкві», відеоблогеру Руслану Соколовському.

 

Нам подобається відчувати під пальцями шорстку ніжність «їжачка» збритого волосся. Сьогодні коротка зачіска відходить від канонічного її сприйняття рудименту арештантів чи скінхедів. Це запозичена у поселенців жарких кліматичних поясів і буддистів культурна самоідентифікація, що, можливо, на екваторіальних широтах у африканських племен й означала добровільне самозречення від надлишкового вантажу у вигляді локонів, а ось у Індії, із її релігією духовності, що вбачає медитативність у зверненні до не персоніфікованого божества, бриття голови уособлювало посвячення у монастирське життя (власне, як й дотепер), та утілення вищої життєвої філософії. Внутрішньоплеменні традиції укорінених на незайманих цивілізацією землях поширилися також на європейську та американську моду: волосся майстерно вистригається, реалізуючи найхимерніші зачіски, зачіпаючи арсенал культової атрибутики, як-то рунічну в’язь, написання ієрогліфів просто на тім’ї чи віднесення себе, поза вердиктами анамнезу, до небайдужих поборників подолання онко-захворювань зусиллями не лише безпосередньо хворих на рак, а й оточуючих, що здатні зарадити у цій архіважкій боротьбі своєю емпатією, своєю моральною підтримкою.

І таких прикладів інтеграції суто релігійного нашарування в загальнолюдський побут без особливих енергозатрат я в змозі пригадати чималенько. Афро стрімко увірвалося у сьогодення без громіздких відсилок до першочергового стриміння афроамериканців доби рабства у США (60-х років позаминулого сторіччя) уподібнитися домінуючій нації – навіщо, адже у двадцять першому вона й сама залюбки завиває волосся на манер першопідкорювачів Океанії. Мені здається чи саме таким чином й нівелюється скріпа расизму? До посагу толерантної методології увійшли і дреди, впроваджені пакистанськими аскетами-факірами (номінально це слово використовувалося у значенні «бідняк») та суфіями. Пізніше цей тренд у пакистанців запозичили бродячі індійські монахи-дервіші. Жодна кричуща невідповідність у зовнішньому вигляді індивіда не обходилася без автоматичного входження її носія до специфічної касти, релігійного угрупування чи соціального класу. Відмінність жреця, бідняка чи монаха благоговійно змушувала проникнутися пересічний люд відповідним до нього ставленням, підкреслюючи статус. Боб Марлі, як один із найвідоміших законодавців моди на дредлоки, є прикладом підкреслення у приватному житті моделі поведінки прибічника растафаріанства.

І Боба Марлі важко засуджувати за унікальний склад розуму, згодом перебраний його послідовниками. Ромів не піддають нищівній критиці за строкаті квітчасті спідниці, рослинні мотиви, еклектичні орнаменти, що припали до душі поціновувачам прекрасного не лише спорідненим із ними за класифікацією етнічних груп. Ніхто не відмовляється від мадярського вина чи кошерних страв. Безліч сповідуваних різноманітними націями релігійних течій щільно інспірувалися у розуміння світовими спільнотами. Густозаселена дивовижно розмаїтими самочинностями, Земля зобов’язана розважливо та безкінечно самозабутньо популяризувати широкий спектр індивідуальних надбань, адже людський мозок є невичерпним ретранслятором швидкоплинності часу, зміни курсу та вектору життєвих орієнтирів, акумулятором ідей – від макрокосму до складу і структури матерії.

Я недаремно, згадуючи релігію, ототожнюю її з потребою людини у самоусвідомленні. Фактично без зводу правил та кліше, що визначають типовий для представника свого контингенту життєвий стиль, обійтися неможливо. Релігія, у широкому її розумінні, прибрала на себе роль інституалізованого нав’язувача моралі. Її бекграунд, як і бджолиний вулик, стає можливим зворохобити, доклавши певних зусиль. Адже, незважаючи на неповторність тієї чи іншої течії в очах її приверженця, основна задача і посил у невзаємопов’язаних вірувань єдине – насаджувати світле і хороше.

З плином тисячоліть багато що модернізувалося якщо не у писаннях, які прийнято величати «священними», то хоча б, я сподіваюся, у головах, які спромоглися на спалювання відьом на вогнищі Священної інквізиції, відновлення античності у нашумілу добу гедоністичного Ренесансу, початок друку газет та просторікування на кожному кроці про маневрений автобус технічного прогресу, який знадвору заїжджає до вашої однокімнатної квартири, не обладнаної для його технічно вірної парковки.

Віра, як відомо, опіум для народу, і мені дуже подобається ця розповсюджена фраза: «людям потрібно у щось вірити». Щоправда, віра у когось чи щось, відмінне від усталених зараз трьох богів, стає притичиною між людьми. Бо як це – Одін, Посейдон чи Мокош? Ви що, язичники? Так, братці, знищити їх. Ще цікавіша картина складається із атеїстами. Ще не відійшли у далеке майбутнє радянські часи, що повставали проти будь-якого псевдонаучного консенсусу, ажно з хрещенням дітей на підпільних квартирах, аби поменше хтось знав, посівбою і збиранням урожаю колгоспниками у неділю (звичайний робочий день, а не «святую неділеньку»), екзаменом із наукового атеїзму та пильним наглядом, щоб люди, а особливо дітлахи і юнацтво, не ошивалося побіля церков, за що цілком ймовірно могло виключитися із комсомолу, жовтеняток чи піонерів. Це монументизувалося усього-на-всього якихось двадцять шість років. Покоління моїх батьків, яке у 91-у році якраз закінчувало школу, було останнім із тих, хто застав соціалістичний, офіційно безбожний, режим. Важко повірити у те, що чверть сторіччя тому Ісус був поза законом, але, для порівняння, возлюблені усіма вишиванки, на сьогоднішній день прописані практично на проведенні кожного масового дійства, тоді ж викликали громадський осуд незгірш як теїстична позиція. Пропаганда націоналізму наволікала не менше клопоту, аніж воцерковленість. Та й не лише у 90-х. Встрибуйте у металобрухтну бляшанку машини часу, відмотавши таймер на 2012-й рік, і запитайте себе: чи не виглядали б ви дурнем, промарширувавши вулицями свого, особливого провінційного, міста, вбравшись у національну символіку? Чи не покрутили б вам пальцем біля скроні?

Часи змінюються стрімко – скажете ви мені, і будете цілком праві. Але видається на те, що це стосується аж ніяк не усіх сфер життя. Релігія, першопричиною заснування якої була потреба у систематизації прописних істин – зокрема це стосується рукописного заповіту багатьох конфесій, – планомірно втрачає здобуті позиції, перетворюючись на ідеологію розбрату. Левова частка непорозумінь, породжених взаємодією людей, виникають на релігійному ґрунті.

Не говорячи вже про те, що затертий до дірок образ сучасного священика – це такий собі дядечко з козлиною борідкою, котрий може дозволити собі розсікати містом, ігноруючи зустрічку, на своєму новенькому «майбаху», оснащений золотими перстнями на пальцях і, що найбільше кидається в очі, здоровенним коштовним хрестиком розміром з долоню дорослої людини, що скромно так теліпається на немаркій рясі, дуже добре, якщо не з шовку зшитої. Дозвілля у багатьох із святих отців, як правило, цікавіше, аніж у нас із вами. Вони можуть собі дозволити відвідувати квартали червоних ліхтарів, завуалювавши свої походеньки опівнічним наставлянням на шлях істинний заблудших душ. Їх аж надто часто згадують у новинах, причому значний відсоток цих репортажів складає кримінальна хроніка, і паралельно духовники нарікають на стоїчну незворушність, що панує у душах людей, і призводить до зменшення кількості прихожан (і, як наслідок, втрати старої доброї виручки за продаж свічок і пожертв на користь церкви), що мінімізує можливість перегляду телевізору для нормальної людини до нуля. Батюшки беруть участь у вокальних шоу, що транслюються по центральному телебаченні на всю країну, аби «бути ближчими до народу». Мусульманський Коран вчить агресивно боротися з іновірцями і вбивати усіх тих, хто заперечує існування Аллаха. Іудаїзм уже давно відверто беруть на сміх через свідків усе того ж Ієгови.

То в ім’я чого такого сакрального консерваторськи налаштовані віруючі, екзальтовані, доведені до стану хворобливого фанатизму, воюють одне з одним? Кожна релігія закликала до мирного співжиття, зводила елементарні засади здорового глузду до проповідування, концентрувала поселення, об’єднані географічно та історично, під куполом єдиного вірування задля недопущення локальних воєн, розбрату, неповаги у ставленні між людьми, що уклали шлюб, між батьками та дітьми, людиною та природою. Для багатьох релігія ставала опорою. Обрати духовний шлях означало очистити розум, віднайти правильну дорогу по життю, розібратися, у чому ж таки полягає його сенс. І це було чудово.

Поки якась невідома сила не почала нас змушувати трепетати перед співрозмовником, чиє ім’я має досить специфічне іншомовне походження, аби, хай бог боронить, не пожартувати про гарячу кров горця, працевлаштованість на будівництві іранця, пригинання колін перед рогатою худобою індуса, схильністю до дотримання традицій, мовчазною покорою перед чоловіком та прирівнюванням до домашнього улюбленця жінки, жительки Середньої Азії?

Та будь-яка емансипована європейка чи американка обуриться такій нерівноправності, і претензія із її уст звучатиме не у вигляді дотепу, а їдким викривним сарказмом. Де найгірше те, що паранджа, власне, влаштовує мусульманок, які змушені їх носити. І якщо за принижуваних жінок боляче лише феміністкам, то неспіврозмірні прибутки «людей Божих», їхня пісенна кар’єра й поступливість до грошових дотацій – ось що насправді мусить зачіпати почуття віруючих, так, само собою, а на додачу ще й будь-якого здравомислячого громадянина світу, попри нон-конформізму його й космополітичний неприналежності до релігійних балаганів.

Не знаю, як там безпосередньо із почуттями самих віруючих, але ось російських митрополитів, патріархів і архієреїв не на жарт образило те, що уральський відеоблогер дозволив собі зазіхати на святе та ловити покемонів у церкві. Сама гра, такий собі симулятор реальності, була покликана вивести на вулицю рядового аб’юзера, цього мультимедійного негідника, що денно й нощно коротає за своїм дорогесеньким комп’ютером, на вулицю. Образ користувача мережі Інтернет криміналізується не лише з подачі телебачення, яке відчуває конкуренцію (чому ведучі низькоякісних телешоу рекламують свої сайти, контакти у інстаграмі, фейсбуці та інших соцмережах, думаючи, що при цьому ведуть себе максимально «по-молодіжному» і «хайпово»). Його ненавидить також політична пропаганда і церква, які у нашій надзвичайно світській державі, наряду з рештою колишніх країн-учасниць СНД, поняття взаємозалежні, взаємопов’язані і взаємодоповнюючі.

Церква зненавиділа Руслана Соколовського – «ловця покемонів» – за те, що він назвав Ісуса одним із них. І технічно цей юнак виявився навіть правим. Адже й релігія, й медіафраншиза покемонів, комп’ютерний усесвіт, вигаданий Сатосі Тадзірі – рівнозначні міфології, створені для задоволення потреб певної аудиторії, і чиї персонажі не претендують на існування у реальному світі, а є його доповненням, що живе виключно у свідомості того, хто задіяний у спогляданні, розумінні та рекомбінації символів, навіюваних ними. Бог задумувався для дорослих, покемони – для дітей, ось і уся різниця.

Тим не менш, Руслан перебував у СІЗО протягом восьми місяців, за які йому встигли інкримінувати екстремізм, неодноразово пропагований у відеороликах релігійної тематики, володіння «шпигунською» ручкою із вбудованим у неї мікрофоном та відеокамерою (а у вільному продажі Інтернет-магазинів це знаряддя розпалювання ненависті досі фігурує на позиціях звичайнісінької дитячої іграшки; будете знати – не купуйте цих речей, бо ще загримите за ґрати). Не останню роль у цій сміхотворній справі грає й той факт, що арештанту приписували нібито націоналістські мотиви його «підривної» діяльності. Йому, росіянину лише наполовину, татаринові – на іншу. Примітивізація, якась недолугість і некомпетентність у розборі такого «гріха», такого «правопорушення» як атеїзм у справі двадцятирічного хлопця, підвідомчій суддям із багаторічним стажем, тобто людям, які не просто застали радянську епоху, а й довгий час жили за неї, саме тоді навчаючись у юридичних і підтримуючих загальну догму атеїзму – лякає.

Куди більше обнадіює те, що однодумців (не в останню чергу завдяки медійному простору) Руслану вдалося віднайти і серед віруючих, які у спійманому в храмі покемоні не завбачили анічогісінько образливого. І випадок із Соколовським далеко не одиничний. В’ячеслав Карелін, інтернет-діяч, репер, більше відомий під нікнеймами Гнойний, Слава КПСС та Соня Мармеладова змушений був вибачатися перед китайцями, вірменами та чеченцями за образу, неоковирно нанесену ним під час зачитування тексту на баттловому реп-майданчику «Версус». Останні розпочали справжню травлю Гнойного, погрожуючи реперу та обіцяючи утілити у життя усі заповіді, залишені їхнім ображеним пророком за богохульство цього непримиримого безбожника. Слід розуміти, що Слава не з тих пальцем роблених людей, яких так вже легко залякати. Очевидно, справа досягла критичної відмітки, раз хлопцеві довелося переступити через себе та свої принципи. І нічого як такого критично образливого Карелін й не висловив у своїй класично провокативній манері вести діалог з візаві на «Версусі». Але настирливий чеченець, яко самопризначена рука правосуддя, вирішив інакше.

Оскільки бог любить (пробачте, не змогла втриматися) трійцю, я не можу не згадати й про колапс, що нещодавно спіткав й визнаного «короля Рунету», олдскульного відеоблогера Іллю «Меддісона» Давидова. Представники забороненої на території Росії терористичної організації «Ісламська держава» прискіпалися до жарту Меддісона, якому виповнилося ось уже п’ять років. На своєму стендапі, датованого 2012-м роком, Ілля пожартував про Коран, відразу перепросивши тих, хто сприйняв його дотеп близько до серця, адже у руках він тримає не цю священну книгу, а свій записник. Його завіряння у небажанні когось навмисне образити не влаштували дискурс історії, тож блогеру довелося видаляти свої аккаунти у соцмережах і сподіватися на волю божу (знову вибачте).

Йде спір про те, чи не замінили для радянської молоді релігію культи праці, світлого майбутнього, згодом прекрасної якості дешеві забугорні речі та предмети побуту (у моєї матері, наприклад, зберіглося безліч неоцінених «скарбів» тієї напрочуд щедрої доби) та анархія, що зароджувалася у непристосованих до життя умах, нова рок-н-рольна музика, рок-н-рольні кумири та снага урвати найкращий клапоть, найблагодатніше місце біля сонця, спробувати це життя на смак, принаймні у арт-попі Уорхола та героїновому шику 90-х. Саме тоді почали стиратися рамки та розмиватися грані між расами, соціокультурною приналежністю, мовою, релігією, статтю, орієнтацією, світовідчуттям – світ зливався у ту єдину непоборну царину людського духу, якої так добивалися у 60-х хіпі. Торжество вивільненої краси взаємоінтегрованності та спільності захопленності автентичністю кожної нації і кожної людини зокрема запізнилося на тридцять років.

Хтось схвалював союзи між представниками різних рас, а хтось називав їх кровозмішуванням. Фарбування волосся хною, диковинною для наших широт, джаз, татуювання із буддистськими фразами, дхоті, виступи іменитих зірок у аксесуарах на кшталт хіджабів та ритуальних дерев’яних браслетах – ось, що принесли сві̀тові світові̀ релігії, відкриті для діалогу. Це все рівно, що почути від незламного Соколовського, почасти не схвалюваного власною релігією, що в тій же Росії у синагогах за спійманого покемона людину обдаровували пляшкою вина, кошерного вина – а я цитую вам його останнє інтерв’ю.

Шкода, що толерантність, запропонована гуманністю, хіппі та здоровим глуздом, не вдовольнила потреб релігійних фанатиків у ненастанному розв’язуванні воєн та вишукуванню образи на рівному місці. Релігія, яка з правіків не була ані першим, ані останнім апломбом моральності, в руках у зазомбованих людей перетворилася на зброю масового терору. Нам слід було догребти до 2017-го року, аби релігія (не у контексті пошуку себе чи звернення до вищих сил), а у примітивній розбудові храмів, чия дислокація набуває містичних сил і стає місцем паломництва, і де у значній мірі в геометричній прогресії розмножуються капітали церковників. Люди, зневажливо пирхаючи на язичництво, не усвідомлюють, що самі мимоволі пішли тим самим шляхом: вбивають за свого бога, якого вбачають і у постаті звичайного церковнослужбовця, а оскільки їх є безліч, кожен отримує свою лепту; моляться на відксерокопійовані ікони, зводячи для них окремі капища, возвеличувані і овіювані релігійним трепетом, де поза їхніми межами дозволяється бути якомога менше релігійною людиною.

Якщо сьогодні колеги Соколовського по цеху, ті, що ще не встигли зробити «екстремістський» репост запису у соцмережах чи залишити під ним нищівний коментар, заздалегідь гуртуються і їдуть на судове слухання, аби стати свідками перебігу цієї поістині вакханальної і аж ніяк не справедливої справи, до кінця не будучи упевненими у тому, чи наш суд, «найгуманніший суд у світі» не покарає безневинну людину ув’язненням, це вже багато про що свідчить.

Скасувати в мистецтві та на медійному ринку тверезий аналізаторський підхід на поталу субстантинованій релігійній демагогії – чому б ні?

Пригадати лише минулорічне вручення Оскару. Віддавна ця нагорода сповнена бравого ура-патріотизму головного мозку та желейної, як патока медоточивої рафінованої «нібито-толерантності». Оскар вручили вже навіть фільму із темношкірим геєм-підлітком, котрий прагне гуманності та людинолюдства у світі похоті, цинізму та обману на кожному кроці. Браво лояльності, браво підстиланню під скупу сльозу, яку пустить кожен небайдужий, браво, ні, аве тим, хто навчив цивілізовану людину з дахом над головою, гарячою водою та телевізором удома бігати й лементувати: «А ти мене поважаєш?», «А ти не сексист?», «А ти не образив мене, продавши мені світле пиво замість темного?». Такого епічного провалу в ідеологічно вірних відтінках кіноакадемії не просували давно.

І річ не в тому, що світова спільнота не пропонує альтернативного, якісного контенту. Арт-хаус, не витримуючий критики судейства того ж Оскара, задіюючи молодих креативних режисерів, створює дійсно якісний, новітній і цікавий продукт. Чого лише вартий міні-серіал «Хорас та Піт», знятий Луїсом С.К., що й виконав у ньому одну із головних ролей. Трагікомедія, присвячена людським поневірянням, скорботам, смерті, а найперше – співвласництву Бруклінським пабом «У Хораса та Піта», що висить тягарем на плечах однойменних двоюрідних братів, восьмого покоління Хорасів та Пітів – цей проект закохує у себе неусталеною релевантністю кожної серії, повним розкриттям героїв під час діалогів, у яких порушуються вічні теми, а також повною відвертістю із глядачем і неуникненням «гострих питань».

Піт сьомий, старий, який присвятив пабу частину свого життя і залишив у ньому своє серце, мізандроп, критична і прямолінійна людина, бере на себе конфлікти із так званими «шукачами толерантності», котрих не влаштовує, що у «Хораса та Піта» не подають коктейлів чи те, як на нього подивилися. Один із таких «правдоборців» завважив, що Піт сьомий расист. На його думку, він словесно образив темношкірого відвідувача. На шо Піт сьомий відповів йому, що расизм – він не у словах, а в діях, і коли у 60-х роках усі паби зачиняли свої двері перед «пухкогубими», негр сидів на тому ж стільці, що й зараз докучливий відвідувач, і хотів навіть продемонструвати світлину на доведення своїх слів. У іншій серії до пабу навідується дівчина, хвора синдромом Туретта. Доля її звела із Пітом восьмим, котрий страждає на нервове захворювання, у лікарні. Піта ж сьомого вона привабила своєю мимовільною відвертістю. Ненароком вона бовкнула щось на адресу того ж самого чорношкірого відвідувача, за що вибачилася, коли припадок минув. Піт восьмий запитував у неї, чому б їй не відновити курс медикаментозного лікування, який запобіг би виникненню незручних ситуацій в подальшому. Дівчина ж відповіла, що ліки призводять до сонливості, побічним ефектом якого є неспроможність працювати. А влаштуватися на роботу їй і так складає масу труднощів, адже хто в захваті від запального працівника? Чорношкірий ж відвідувач зазначив, що не затаїв образу на дівчину, яка не бажала йому нічого поганого, і навіть перевів її фразу на жарт, виставивши її у світлі компліменту, зробленого жінкою чоловікові.

До чого це я? Мистецтво – це справедливий відбиток реальності, того злополучного кисілю, у якому ми змушені варитися день у день. Мистецтво вийшло з-під поли цензурування, на сьогодні це – по крайній мірі, на папері – вільне самоствердження авторів, не змушене щось пояснювати чи спростовувати. На повірку ж виходить так, що маскульт просуває якусь аутично-зомбуючу мрію розумового паралітика, а чому б там не було адекватному і нормальному затикають рота. Радянська цензура згуртувала довкола себе не надто вичерпне розуміння, проте беззаперечно одне – тоді не існувало подвійних стандартів, нинішнього кумівства і мащеної-перемащеної показухою толерантності чи людинолюбства: те, що забраковувалося в одному випадку, забраковувалося і в іншому. Більше того, можна було ознайомитися з вичерпним переліком табу, чинних щодо будь-якого виду мистецтва і безпосередньо діяча – без виключень. Якщо співочі церковники і пропаганда клерикалізму на центральних каналах – це допустимо, це не кривдить почуття чергового пастафаріанця, вегана чи противника теорії антропогенезу, що стосується походження людини від вищих приматів на користь блакитної мрії про генетичну спорідненість людини і дельфіна (не смійтеся, адепт цього білярелігійного вчення існує й провадить свої гіпотези насправді), то я маю, що запропонувати насупроти.

Давайте припинемо кляпом затикати людей, здатних запропонувати альтернативу догматизованому мистецтву. Нехай андеграунд, арт-хаус, нетрадиційні течії сучасного мистецтва та маловідомі, проте підкреслено лояльні і мислячі люди заступлять еру схоластичної мішури. Ні про які тюремні ув’язнення за думку, висловлену в Інтернеті, не може йтися й мова. Ці прецеденти ставатимуться доти, доки люди триматимуться осторонь – «аби й мене не притягли за компанію». Із підміною стандартів слід боротися самотужки – починати узагалі завжди слід із себе. Нехай нарешті свобода слова стане повною, а не вмотивованою виключно міркуваннями на кшталт «чи не ображу я жінку/дитину/кішечку/собачку/чеченця…» Здорова доля самоіронія не завадила ще жодній людині. Повальний страх колись мусить перетворитися на відкритість критиці, тим більше, коли та висловлена у гумористичній формі. Чомусь серед нас налічуються лише одиниці, схильні ображатися на «хохла», «сало, горілку і вечорниці». Це тому, що нація, незважаючи на своє перманентно приписуване «пияцтво», споконвіку вміла пожартувати над собою і підтримати балагура. Пристойні версії (та й непристойні, зрештою) цілого пласту народних пісень, анекдотів, історій – одним словом – фольклору збереглися для нащадків тому, що ніхто не прикривався напускним моралізаторством й не поправляв на носі дужку окулярів – мовляв, я пуританин, а ви некоректні бузувіри.

Завдання мистецтва полягає у всебічному огляді провідних думок та настроїв сучасності, так, їдко їх висміюючи і подекуди шпетячи, а не патетично заявляючи, що все у нас чудово, бог береже і релігія непорушна. Усі прекрасно знають, що будь-яка церква, процитую ще одного інтернет-діяча, працює по принципу комерційної організації, і уся релігія, що зводиться до відвідування храму і слухання проповідей – це різномасштабна секта, відповідно з варіативним степенем масового враження. Саме таких, релігійних фанатиків, сліпих до переконань логіки і аналітики, викривають підпільні «творці». Ні, а ви думаєте, хтось насправді посягатиме на вірування, що йдуть із чийогось серця, до речі, як це часто буває навіть із почуттям щирої прихильності чи зароджуваної любові – ретельно маскуються і про які взагалі не прийнято розповсюджуватися? Якби мистецтву, не зачатому обмеженістю світогляду і релігійною богобоязливістю дійсно дали дорогу, на поверхню сплив би очевидний факт, який намагаються потопити той, кому він невигідний – для того, щоб у щось щиро вірити, не потрібно відстоювати службу чи примикати до церкви.

І, оскільки Соколовському все ж винесли обвинувальний вирок, хоча й з умовним терміном, і, на щастя, популяризація власної думки усе ж таки має право на життя, виникає запитання, чи виправдовують засоби, витрачені на радикальну атеїстичну кампанію, мету? Очевидно, що така тактика боротьби, хоча й привертає увагу загалу і змушує задуматися, а чи дійсно у такому вже нецензурованому світі ми живемо, почасти небезпечна для громадянської позиції самого автора, а в найгіршому випадкові – може поставити хрест на його подальшій кар’єрі та й спаскудити молодій людині усе життя. Доводити людям, котрі довгий час жили в лабетах офіційного безвір’я, а потім на повні груди вдихнули воцерковлену вседозволеність – важко та й безглуздо. Я у цьому переконалася особисто, захищаючи конкурсну роботу, також есей, присвячену правам секс-меншин в Україні. За двадцять шість років незалежності церква декілька разів виступала проти легалізації одностатевих шлюбів, відмовляючись вінчати тих, хто «бере на душу гріх Содоми», і в критичних ситуаціях обіцяючи накласти анафему на релігійних гомосексуалістів – фактично віруючих віровідступників, вибачте за каламбур. Постфактум мене відвідала одна цікава думка: якщо усе створено за задумом Божим – ну, чисто гіпотетично, – включно із ЛГБТ та пресловутими покемонами, то чому люди, які вважають себе блюстителями моралі і адвокатами прав незримого божества, не можуть зрозуміти, що те, що нібито створене кимось, якось було б дивно, якби ображало його? Так ось, одна пані, що супроводжувала одну з учасниць, здається, вчителька, після мого виступу, коли я вже повернулася на місце, вирішила публічно поцікавитися, звідки у дітей така «дивна» – цитую – позиція: покривати, навіть схвалювати одностатеві чи які-інде стосунки? Звісно, в першу чергу їй поспішила відповісти я. Наприклад, я маю друзів, я маю знайомих із нетрадиційними поглядами на життя, і ніщо не робить їх людьми «другого сорту». Вона ж зреагувала на це, змінившись в обличчі. Назвалася людиною нерелігійною, а проте завважила, що я лицемірю і не погладила б по головці сина, який привів би додому чоловіка, представивши його як свого нареченого. Щось мене підбивало відповісти їй, що я, на відміну від її бога, котрий відмовляється від власних «дітей» чи що, за своє стоятиму горою. Але я не стара гвардія, і я можу стриматися. Тому я сказала їй, що ось зустрінемося ми років через двадцять і тоді-то й знову піднімемо це питання. На що хтось, хто сидів поруч, шепнув мені на вухо, що вона й не доживе. Ще хтось додав, що Бог не допоможе.

Думаєте, легко презентувати людям роботу (хоча тебе, власне, туди запросили, і, коли вдумливо читали, мусили знати, який спіч ти хочеш до них донести), що йде врозріз із толками про божественне начало і доводить, що обмеження на релігійному ґрунті стають перепонами між людьми і призводять до нікому не потрібних війн замість налагоджування контактів? Нас сиділа різношерста публіка: від восьмикласників до студентів. Я дивилася у залякані очі дітей і відчувала себе якимось розтлителем неповнолітніх, говорячи про те, що уроки статевого виховання на біології були б доречніші від обглодування гіпотез щодо походження людини, де теорія Дарвіна перекривається трьома заняттями, присвяченими Раю, змієві-спокусникові і яблукам, які з тих пір я не можу бачити. Я пам’ятаю, з якою насолодою вчителька говорила про біблейні історії – нагадую, на уроці біології – і як важко їй було вичавити із себе анатомію людини. Тому й не дивно, що на шиї у дітей, що дивилися на мене й моє «пролетарії, геї і просто люди всіх країн, об’єднуйтеся» величезними очима, на шиї висів хрестик.

Якщо людям насправді необхідна релігія – для підняття самооцінки, заспокоєння совісті, можливості придбати недорого індульгенцію тощо – ніхто не повинен їм забороняти. Ніхто не повинен сперечатися зі старовірами – повірте моєму досвіду. Завдання у тому, аби відокремити релігію спочатку повністю від країни, а потім – і від людини. Поясню: молодому, юному поколінню треба якомога менше вносити у вуха напучування про необхідність фігурування бога у їхньому житті, нехай непевність і залежність від божественних сил відходить у вічність і стає прерогативою старшого покоління, нездатного чи небажаючого ламати себе чи свій світогляд. Необхідно пояснювати це дітям, вчити їх мислити критично і до усього в цьому житті ставитися скептично. Особливо до того, що не піддається науковому поясненню, а часто – йому суперечить. Молодь розважливіше ставиться до можливостей, які надає їй життя – їхати навчатися за кордон по обміну, знайомитися з новими різноманітними людьми та екзотичними культурами, вивчати мови, спілкуватися у режимі онлайн із ровесниками, незважаючи на колір їхньої шкіри чи життєві принципи, орієнтуватися у світових течіях та не обмежуватися чотирма стінами з іконами у кутках. Так, їхній бог поетично піднесений і прагне змінити цей світ на краще, окрилений тим, як сучасність «коннектить піпл», відкритий назустріч «конекшину».

І це прекрасно. Якщо це покоління витримає удар клерикалізму, у подальшому і ця країна, і ця нація зробить семимильний крок у напрямку не суто «євроінтеграції», а інтеграції із кожною дружелюбно налаштованою людиною, відмінною історичним чи етнографічним походженням від неї самої. Натомість церква зведеться до внутрішньокомунного рівня – держава витіснить її за непотрібністю. Люди збиратимуться невеликими групами, невеликими сектами, якщо хочете, у спеціально відведених для богослужінь місцях – тих же храмах чи мечетях. Згодом релігія, що усе більше втрачатиме свої позиції, сконцентрується на внутрішньосімейному рівні і не виходитиме за рамки родинного столу. Насамкінець особиста віра кожного позбудеться рис «розмови на аперитив», і зведеться до індивідуального слідування чи не слідування збірці релігійних приписів.

І не буде такого, що два медійних друга, що відбули судове засідання нарівні зі школярами, зіваками та журналістами із громіздкою технікою, де вирішувалося, злочинна чи не злочинна невіра у бога, підніматимуть саме такі безалкогольні тости:

– То що, за яку-не-яку подобу справедливості у нас в країні?

– За неостаточне свавілля!

© Марья Рильке